У середині минулого століття на Уралі був знайдений чорний блискучий мінерал. У книзі Н.А.Фігуровського “Відкриття елементів і походження їхніх назв” (як і в більшості книг по історії науки) говориться, що цей мінерал відкритий російським гірським інженером В.Е.Самарским. Автори книги “Від водню до...?” П.Р.Таубе і Е.І.Руденко стверджують трохи інше.

У середині минулого століття на Алтаї доглядачем гірського округу був інженер В.Е.Самарський. Особливими талантами він не відрізнявся. Один раз робітники принесли йому знайдений в Ільменських горах невідомий мінерал дуже красивого оксамитово-чорного кольору. Присутній при цьому догідливий чиновник запропонував назвати мінерал на честь доглядача гірського округу самарскитом. “Спритність” чиновника була схвалена, мінерал “охрещений” і увійшов у колекцію... Так було увічнене ім'я інженера Самарського, який нічим не заслужили такої честі.

Так чи інакше, перший розділ історії самарію пов'язаний з Росією, а другий – з Францією.

У 1878 році французький хімік Делофонтен працював із самарскитом і виділив з нього оксид дидиму. Основною зброєю шукачів нових елементів у ці роки вже був спектральний аналіз. У спектрі дидиму, отриманого із самарскита, Делафонтен знайшов дві нові блакитні лінії. Вирішивши, що вони належать новому елементу, він відразу ж дав цьому елементу назва: деципій – від латинського “decipere”, що значить “обманювати, обдурювати”.

Незабаром з'явилися й інші повідомлення про незвичайні спектральні лінії в оксиді дидиму. Остаточно підтвердив неоднорідність цієї речовини інший французький хімік – Лекок де Буабодран. Він, як і Делафонтен, знайшов дві нові блакитні лінії (з довжинами хвиль 400 і 417А), але ці лінії відрізнялися від ліній деципію. У 1879 році Лекок де Буабодран назвав новий елемент самарієм.

Через рік швейцарський хімік Ж.Ш.Маріньяк знайшов у самарскиті ще один новий елемент. Він одержав із самарскита дві фракції, одна з яких давала точно такий же спектр, як в елемента, відкритого Буабодраном. Так було підтверджене відкриття самарію. Інша ж фракція, як показав спектральний аналіз, містила новий елемент. На честь одного з перших дослідників рідких земель Юхана Гадоліна цей елемент був названий гадолінієм. Деципій же незабаром “закрили”: він виявився сумішшю самарію з іншими рідкоземельними елементами, насамперед з неодимом і празеодимом.

Елементарний самарій був отриманий на початку ХХ століття, але ще кілька десятиліть не знаходив застосування. Сьогодні елемент (і його з'єднання) досить важливий для атомної енергетики: самарію властиво великий поперечний переріз захоплення теплових нейтронів – близько 6500 барн. Це більше, ніж у бора і кадмію – традиційних матеріалів регулюючих стрижнів. Керамічні матеріали, до складу яких входить оксид самарію (порошок блідо-кремового кольору), стали використовувати як захисні матеріали в реакторобудуванні.

В останні роки особлива увага вчених і практиків звернута на інтерметалічне з'єднання самарію з кобальтом SmCo₅. З нього роблять надзвичайно сильні постійні магніти.

Крім того, самарій уводять до складу стекол, здатних люмінесцувати і поглинати інфрачервоні промені.

Але не завжди самарій корисний. Фізики вважають, що з радіоактивних ізотопів найбільшу небезпеку як реакторну отруту представляє ксенон-135, а з стабільних – ізотоп самарію з масовим числом 149. Перетин захоплення теплових нейтронів у самарію-149 величезний – 66000 барн. Але в працюючому реакторі відбувається як би самоочищення: при поглинанні нейтрона самарій-149 перетворюється в самарій-150, що поглинає уповільнені нейтрони набагато гірше.

Для реактора на швидких нейтронах самарій-149 не небезпечний: швидкі нейтрони його ядрами не захоплюються.

Природний самарій складається із семи ізотопів (масові числа: 144, 147, 148, 149, 150, 152, і 154 – найпоширеніший). Самарій-147 альфа-активний, період його піврозпаду близько 100 мільярдів років.

Але не тільки через самарій-147 радіоактивний красивий мінерал амарскит. У його склад поряд з рідкими землями, киснем, залізом, танталом і ніобієм входить уран.