У 1969 р. норвезький вчений Тур Хейердал спробував перевірити припущення, що оснащений вітрилом човен, зроблений з очерету папірусу, може плавати не тільки по Нілу, але й у відкритому морі. Цей човен, власне кажучи пліт, довжиною 15 м, шириною 5 м і висотою 1,5 м, із щоглою висотою 10 м і єдиним прямим вітрилом, керувалося кермовим веслом. Перша спроба Тура Хейердала і його супутників переплисти на папірусному човні через Атлантичний океан в Америку зазнала невдачі. Однак можливість далекого морського плавання одержала безсумнівне підтвердження, що спонукало вченого розпочати в 1970 р. другу спробу, яка увінчалася успіхом.
До початку використання вітру плавучі засоби або пересувалис на веслах, або їх тягли люди або тварини, що йшли по берегу. Човни давали можливість перевозити важкі і громіздкі вантажі легше і дешевше, ніж за допомогою возів по суші. Масивні вантажі також транспортувалися головним чином по воді. Пізніше, в епоху Давнього і Серединного царства (тобто приблизно до 1600 р. до н.е.), єгиптяни будували дерев'яні човни з акації, сикомора і привізного ліванського кедра. Але технологія зборки цих уже досить великих човнів була такою ж, як і для очеретяних плотів. Комплект підготовлених дерев'яних брусів обтісували у формі коритоподібного корпусу. Щоб бруси не розпалися, їх скріплювали в поперечному напрямку канатними стяжками, а в поздовжньому туго з'єднували над палубою товстим канатом, що охоплює ніс і корму. Це додавало корпусу необхідну твердість. Такий човен не мав ні кілю, ні шпангоутів. Порівняно важкий і неповороткий нільський човен приводився в рух переважно веслами. Єдине прямокутне вітрило було тільки допоміжним засобом тяги. Проти течії Нілу або по штучних каналах човен зазвичай тягли люди або тварини з берега. Для керування служили кермові весла.
Древні єгиптяни наважувалися також на тривалі морські плавання. Конструкцією і величиною морські човни майже не відрізнялис від нільського човна, але вони мали значно більше вітрило та “фальшиві” форштевень і ахтерштевень. Будучи, без сумніву, більш рухливим за свого нільського попередника, ці човни, були результатом не менш ніж 500-літнього розвитку морської справи.

Водяний транспорт мав у Стародавньому Єгипті важливе значення. Охоплюючи спочатку тільки русло Нілу і штучні канали, він надалі поширився на прибережні морські райони. Не втрачаючи з виду берегів, мореплавці просувалися на південь, по Червоному морю і на північ – по Середземному. Транспортувалися вантажі, військові кораблі робили численні завойовницькі походи.

Історично засвідчена велика військово-морська експедиція правительки Єгипту Хатшепсут, почата в першій половині XV ст. до н.е. Ця експедиція, яку історики вважають також і торговою, пройшла через Червоне море в древню країну Пунт на східному березі Африки (це приблизно сучасне Сомалі). Кораблі поверталися сильно навантажені різними товарами і невільниками.

Річковий і морський транспорт мав важливе значення і для іншого розвитого древнього суспільства – шумерських міст-держав (пізніше царства) у Месопотамії, розташованих у басейні двох великих рік Тигру і Євфрату (територія сучасного Іраку). Не підлягає сумніву, що шумерське суднобудування було високо розвинутим. На це вказують далекі плавання не тільки на схід, в Індію, але і на захід, до Африканських берегів. Як уже згадувалися, саме месопотамські моряки навчили єгиптян користуватис вітрилом. Єгипетські мореплавці епохи Нового царства (XVI-XI ст. до н.е.) зав'язали торгові відносини на Егейському морі з Критом, а пізніше з Мікенами, де виникла перша високорозвинена європейська цивілізація. Критські веслові човни, що мали також вітрило, плавали до Піренейского півострову, критський флот освоїв, очевидно, все Егейське море.

Фінікійські кораблі відправлялис в плавання з великих портових міст Сидона, Угарита, Арвада, Гебала та ін., де знаходилися також великі суднобудівні верфі. На початку першого тисячорічч до н.е. завдяки плаванням великих торгових, работоргових і військових кораблів розширюється і підсилюється вплив Фінікії в східній і західній частинах Середземного моря. У цю пору  на узбережжях зформувались фінікійські колонії, що не тільки стали центрами торгівлі, але також склали мережу опорних морських баз, необхідних фінікійському флоту для здійснення далеких морських експедицій. Одна з цих колоній, знаменитий Карфаген, що знаходивс на території сучасного Тунісу, зіграла значну роль і в історії мореплавання. Крім Сицілії і Мальти фінікійці проникнули на Средиземномор'я і, можливо, на Атлантичне узбережжя Іспанії. Вони пропливали через Гібралтарську протоку, яку назвали Мелькартовими Стовпами (за іменем головного божества в Тирі), возили олово з Північної Англії, ходили уздовж західного узбережжя Африки. Історичні матеріали говорять також про плавання фінікійців у південному напрямку через Червоне море до Індійського океану. Фінікійцям також приписуєтьс честь першого плавання навколо Африки наприкінці VII ст. до н.е., тобто майже за 2000 років до Васко да Гами.

На жаль, жоден дерев'яний античний корабель, чи навіть його частина  не збереглися, і це не дає змоги уточнити уявлення про основні типи галер, що склалося на основі письмових та інших історичних матеріалів. Водолази й аквалангісти продовжують обстеженн морського дна на місцях древніх морських боїв, у яких загинули сотні кораблів. Їхню форму і внутрішню будову можна відтворити лише за непрямими ознаками – наприклад за точними замальовками розташування глиняних посудин і металевих предметів, які збереглися там, де лежав корабель.

Ранній тип грецького торгового корабля, дечим відрізнявся від фінікійського прототипу. У той час мореплавці не вміли керувати одиночним вітрилом і лавірувати проти вітру. Так, наприклад, шлях з Олександрії на Сицилію. завдяки перевазі побіжного південно-східного вітру, займав біля тижня, тоді як зворотний шлях, на веслах, займав утроє більше часу. Корабель утримувався на курсі за допомогою кермового весла, що в порівнянні з більш пізнім кермом мало принаймні дві переваги: дозволяло повертати нерухомий корабель і легко робити заміну ушкодженого чи поламаного кермового весла. Торгові кораблі були широкими і мали великий трюмний простір для розміщення вантажів.

В V ст. до н.е. у греків з'явилис біреми (вдосконалені галери), характерною ознакою яких стала наявність двох рядів весел. З розташованими по бортах у два яруси рядами весел, вона, природньо, мала більшу швидкість, чим корабель такої ж величини з половинним числом весел. У цьому ж столітті одержали поширення і трієри – бойові кораблі з трьома “поверхами” веслярів. Подібне вдосконалення галер – внесок давньогрецьких майстрів у конструювання морських кораблів. Військові кинкеремы не були “довгими кораблями”, вони мали палубу, внутрішні приміщення для воїнів і особливо обкований мідними листами таран, розташований попереду на рівні води, яким проламувалися борти ворожих кораблів. Подібний бойовий пристрій греки перейняли у фінікійців, які застосовували його ще в VIII ст. до н.е.

Давньогрецькі суднобудівники вміли будувати також і великі кораблі, що сягали 100 м у довжину і більш 10 м у  ширину, з декількома таранами. Такі кораблі приводились в рух більш ніж 400 веслярів. Ці багатоярусні кораблі були оснащені довгими (і тому важкими) веслами, що врівноважувалися з боку веслярів свинцевим вантажем. Греки удосконалили також такелаж та інше оснащення. На цей час компас ще не був відомий. І тому, у відкритому морі орієнтувалися по зірках, користаючись астрономічними відомостями. При цьому, мабуть, їх широко запозичали у вавілонян і єгиптян, відомих своїми астрономічними спостереженнями. Однак греки першими ввели терміни “широта” і “довгота” для вказівки положепия різних пунктів на Землі. Ці поняття своїм виникненням зобов'язані, очевидно, формі самого Середземного моря. Примітно також удосконалення портів і особливо початок будівництва маяків. В Олександрійській гавані, наприклад, була побудована 140 метрова вежа, на вершині якої вночі горів вогонь – палили смолисте дерево. Хоча греки були здібними, добре підготовленими мореплавцями, але морські подорожі були в ту пору справою небезпечним. Далеко не кожен корабель досягав пункту свого призначення. Але не зважаючи на це галери античної Греції борознили майже все Середземне і Чорне моря, є свідчення про їхнє проникнення через Гібралтар на північ. Тут вони досягли Британії, а можливо, і Скандинавії.